Культурна спадщина краю.

          "… Ми тільки короткі хвилі на плесі життя"

До 100-річчя від дня народження Федора Коваля Федір Коваль народився в перший день весни – 1 березня 1913 року – в с. Костринська Розтока Великоберезнянського району Закарпатської області. На мій погляд, є і щось символічне у цьому. Наші предки завжди очікували весну, сподіваючись на оновлення не тільки в природі, але і в житті. А Федір Коваль безмежно вірив у відродження своєї Вітчизни, бачив її в майбутньому соборною і самостійною державою. Але для нашого земляка це була не просто мрія – для її здійснення він доклав чимало зусиль. Закінчивши в рідному селі початкову школу, навчався у Великоберезнянській горожанці. Під впливом місцевих учителів, серед яких були і емігранти зі Східної України, захопився ідеями української державності. Після закінчення 1936 року Ужгородської учительської семінарії Ф.Коваль учителював (1936–1937 рр.). У 1937 році призваний до війська. Служив у м. Середь (Західна Словаччина). Там зблизився з українськими націоналістами. Восени 1938 року повернувся в Закарпаття і вів агітаційну роботу в одному з осередків Карпатської Січі на Великоберезнянщині. Зокрема, В. Ганчин у статті "Карпатська Січ на Великоберезнянщині (осінь 1938 – весна 1939 рр.)" називає Ф.Коваля (за спогадами учасників) як активіста січового руху в Н.Стужиці та навколишніх селах. Про ці події Ф. Коваль пізніше написав ряд статей: "А.Волошин (17.03.1873 – 11.07.1945) – Президент Карпатської України", "Історична подія над Тисою", "Закарпаття і його сусіди", "Гра Гітлера щодо Закарпаття" та ін. Згодом Ф. Коваль вступив до УПА. Уникаючи переслідувань, емігрував. Цей період його життя ще треба досліджувати – і його роль у суспільно-політичних процесах, пов’язаних з участю в Карпатській Січі та УПА, і його внесок в українську культуру. У післявоєнний період жив у Мюнхені, де був співробітником українських часописів. Помер 25 листопада (в окремих джерелах 26.11. – М.Б.) 1987 року. Похований у Мюнхені (30.11.1987). У прощальному слові з Федором Ковалем сказано: "Від молодих років включився в активну національно-суспільну і політичну діяльність закарпатських українців, а після постання УПА вступив у ряди її борців. Також, опинившись на чужині, продовжував працювати для справи визволення України. Виявивши письменницькі здібності, він включається у журналістичну діяльність… Був працьовитий і обов’язковий. Як людина чуттєва, глибоко переживає трагедію української нації й залишається майже завжди самітним у думках і в мистецтві". Федір Коваль – маловідома постать в українській літературі. Він поет, публіцист, літературний критик, журналіст, помітний діяч української еміграції. Виходець із Закарпаття, активний учасник визвольних змагань за самостійну Українську державу, змушений був жити далеко від рідного краю. Літературна спадщина Федора Коваля віднайдена не повністю. Нам відомі дві збірки його поезій ("Зелені ромби" та "Спудеї"), літературно-критичні та публіцистичні статті. До яких би тем не звертався поет, домінантою залишається любов до Вітчизни, що пронизує кожен його вірш. І своє життя, і творчість він присвятив Їй – "Срібній Країні", "незабутій Країні", "берегам далеким", "Великомучениці мрій", "єдиному самоцвіту", "міжзоряній Батьківщині", за яку боровся як воїн УПА, міць якої, як і причетність до її історії, відчуває душею, а її святі заповіти береже. Вірш "Посвята" є своєрідним заспівом до його всієї творчості, яку адресує Їй, "живущій". В окремих поезіях вживаються просто займенники Ти, Тій, Їй, і це надає особливої теплоти й відвертості розмові поета з Батьківщиною: Чого Твій біль до мене промовляє, чого Твій сум, як власний жаль пече… І тінь Твоя, і відголос – далекі, та чує міць велику їх душа… Ф.Коваль вірив у її приховану силу, у те, що вона, безумовно, відродиться як самостійна соборна держава, коли "розсміються білі весни", коли сонце "з-над степів… вийдуть зустрічати". "Схід", "Сонце" неодноразово асоціюються в поета з образом рідної землі. Вітчизна – його любов, його гордість, та найчастіше й джерело страждань: без України поет-емігрант "ізгоєм знемагає". Тому творчість для письменника – то порятунок на чужині, "бо біль не вгасити нічим // хіба одиноко рядками". Любов до Батьківщини розкривається не тільки через відображення туги за нею та змалювання казкової краси її природи, звернення до історичного минулого краю і закликом не забувати його, через замилування українською піснею, – але й протиставленням рідної землі чужині, відтворенням усамітненості емігранта в інонаціональному середовищі та його прагненні повернутися до рідного краю. Туга за рідною землею зумовила суб’єктивне сприйняття поетом-емігрантом чужини, образ якої створюється за власними законами світобачення: на чужині можна тільки "пити з полинами отруту", там "снується жаль голий, босий і пише кров’ю білий слід", життя там "зранене", а людина приречена "на найстрашнішу кару": А самота моя така велика, Що розум мій не знає меж, – Біжать світи, і ти між ними йдеш, – Пройшли віки – ніхто мене не кликав. А день іде, і другий пропливає, – Із ранами, як при дорозі граб, А я живу, як тисячрічний раб, На дні печер душа моя ридає. Ліричному героєві поезії Ф. Коваля стрункість готики ніколи не замінить тужливих звуків трембіт, бо "чужих димів болюча їдь погашує на небі зорі", там "і полиск хмар не той", "і шум не той столітній у ялиць", "не та, що наша мерехтінь зірниць" ("Усе не те", "Присмерк", "І тінь твоя, і відголос далекі" та ін.). На чужині навіть спів соловейка "вливає" в душу "чорну самоту", тому "пливуть думки до берегів далеких". Тоді: Ввижається: розлогий сад, За ним розкішних лип обличчя, нанизаних в довільний ряд, кругом паркан, стара криниця, акація, що я садив, дуб, що під ним збирав я жолудь, і срібло збіж батьківських нив, і дім, куди ходив до школи… Туга за рідним краєм виливається у щиру сповідь. Ліричний герой віршів Ф.Коваля, що асоціюється з власне автором, звертається до сил природи: Схилися, вітрику, схили, візьми мене, неси з собою у ті краї, де я малим блукав безжурно із юрбою. Візьми мене, у край візьми, де молодість моя ночує, неси мене, неси туди, де все навколо так чарує… Мотив ностальгії зближує поетичний доробок Ф.Коваля з емігрантською поезією В. Ґренджі-Донського, з яким був особисто знайомий. А.І. Повханич, родич і друг Коваля, згадував, що коли Федір вчився в семінарії, то він приїжджав до нього в Ужгород і неодноразово бачив Федора з В. Ґренджою-Донським у центрі міста: "Якось вони йшли мені назустріч і зосереджено розмовляли. Коли я привітався, Федір сказав: "Ти знаєш, хто перед тобою, Андрію? Я вже давно розказав авторові, як ти захоплюєшся його книгою "Ілько Липей – розбійник". Пізніше у статті "Звеличник карпатських полонин. Творчість Василя Ґренджі-Донського" Ф.Коваль напише: "З Ґренджою-Донським я познайомився юнаком". Схвально відгукнувшись на видання літературної спадщини основоположника новітньої літератури в Закарпатті, автор найбільшою заслугою В. Ґренджі-Донського вважав те, що той "писав українською мовою, чим започаткував на Закарпатті українську літературу", а видаючи журнал "Наша земля", стояв на "соборницьких позиціях". Невідомо, чи спілкувалися ці письменники-земляки в еміграції, проте і вищеназвана стаття, і відомі нам поезії та публіцистика Ф. Коваля дають підстави вважати, що В. Ґренджа-Донський мав значний вплив на його формування як поета. Ф. Коваль ще юнаком зрозумів, що "є цикл речей, що творять суть життя, що є його підвалинами й рівночасно його кольорами; і тому ми відкладаємо – і повинні відкладати – набік мистецьке перо, ліру, телескоп, що шепоче нам про таємничість зір, коли власна людська гідність чи гідність іншої людини поважно загрожені". У розумінні Ф. Коваля український письменник має бути не лише майстром мистецького слова, але й уболівати за національні права народу. Тому поет завжди був борцем: Я з ніччю йшов і йду на поєдинок, Це тільки меч змінив я на красу. У своїх есеях про українських митців Федір Коваль сказав багато теплих слів про тих, які у важкі часи переслідування і заборон української мови зберегли її, про тих, що оберігали наші культурні надбання від денаціоналізації; він захоплювався тими, які водночас були громадсько-політичними діячами, учасниками визвольної революції та "оборонцями українськости". Письменника і журналіста Ф.Коваля завжди хвилювали проблеми рідної мови: до них він повертався і в літературно-критичних статтях, і в публіцистиці. Він високо цінував внесок митців, які берегли рідне слово. Неодноразово поет цитував у своїх статтях вірші, присвячені рідній мові: О, мово рідна, яка ти запашна, страшний твій напій, що від нього п’янію, я трачу пам’ять, непритомнію, і може навіки занімію, не побачивши чуда твого дна. У статтях Ф. Коваля виявилась і любов до малої Батьківщини – Закарпаття, де народився і виріс. Він із гордістю згадував своїх земляків-закарпатців (І. Орлая, Ю.Гуцу-Венеліна, П. Лодія, М. Балудянського, О. Духновича, О. Павловича, Зореслава, М. Мункачі та ін.), які зробили важливий внесок в українську культуру, а також збагатили культуру народів-сусідів. Життєві будні закарпатців (і радісні, і сумні) завжди були цікавими журналісту Ф.Ковалю: надмірна вирубка лісів і паводки ("Карпати насторожують", "Карпати огортає сум"), проблеми Мукачівської єпархії та сумна доля церков, успіхи закарпатського хору та кращі книги видавництва "Карпати", а також досягнення закарпатських письменників (згадуються Іван Ірлявський, Юлій Боршош-Кум’ятський, Лука Дем’ян, Олександр Маркуш, Михайло Томчаній, Іван Чендей, Юрій Керекеш, Петро Скунць та ін.) та художників (Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Андрій Коцка, Федір Манайло). Високо оцінював він і громадянську позицію Михайла Бращайка ("Вивернуло дуба"). У творчому доробку Ф. Коваля є чимало статей про видатних українців. Ними він, напевно, хотів не лише пошанувати своїх земляків, але й викликати інтерес до Закарпаття та України в цілому. У тих умовах, коли знання про Україну в рамках Європи були мізерними, письменник популяризував українську літературу і фольклор на Заході, привертав увагу до нашої історії, науки, мистецтва і культури загалом. Автор неодноразово наголошував, що на Заході мало відомо, що відбувається на Україні, "що Україна – не Росія, і українці – не росіяни" ("На нові шляхи"). Письменнику прикро, що на Заході не знають про 50-мільйонний народ на європейському суходолі. Проте наш земляк вірив, що українці знайдуть у собі сили відродитися і посісти почесне місце серед інших народів світу. Він закликав співвітчизників-емігрантів усіляко підтримувати український народ, бачити і його успіхи, бути впевненими у його майбутньому, бо тільки той перемагає, хто вірить у власні сили власного народу. На його погляд, "Україна мусить взяти участь у вирішуванні долі світу та співжитті між народами". Та орієнтири мусить знайти у власній історії, національному потенціалі, – наголошував митець. І літературно-критичні, і публіцистичні статті Федора Коваля переконують, що він переймався духом епохи, вболівав за українські проблеми. Ґрунтовно знаючи історію свого народу, минуле і сучасне України, він часто робив досить широкі узагальнення про культурні надбання рідної країни. Наш земляк був упевнений, що з утвердженням української державності відродиться і візія української правди. Поет закликав нас зберігати свої автохтонні риси, не приймати необ’єктивних оцінок історії України, протистояти чужим нівелюючим впливам, які можуть загрожувати нації. Він вірив, що українці спроможні брати участь у європейській системі цінностей. І своєю творчістю, і безпосередньою участю в боротьбі за соборну і самостійну державу Федір Коваль працював на українську національну ідею, сприяв становленню незалежної України. Нам не можна забувати своїх земляків, які належать до галереї визначних українців. Окремим, можливо, вдасться виконати і його "Прохання": Як вітерець ставок мій сколихне і додзвенить, мов щире срібло, казка, поглянути, відвідати мене, прийдіть, як ваша ласка. Зрадію я і буду вдячний вам, немов гілкам вже призабута круча, – прийдіть, прийдіть навідатись до брам, там, де в журбі стоїть верба плакуча.