Лемківська Ватра в Кострині

Лемківська Ватра в Кострині

Лемки – автохтонна етнографічна група горян, що сформувалася на теренах Ужанського НПП протягом історичної доби і відзначається своєрідною і багатою етнокультурою спадщиною. Не зважаючи на тисячолітню відірваність від Матері-України, лемки зберегли самобутність, рідну мову(хоч і з діалектами), релігію предків, етнографічну автохтонність і особливість і не піддалися асиміляції з боку сусідніх народів.

Етнографічна група лемків заселяє, в основному, верхів’я басейнів річок Попраду (Пряшівщина, західна Словаччина), Ужа та Боржави (Україна). Ця територія завдовжки 140 км і завширшки 50-60 км одержала протягом історичного процесу етногенезу лемків етнографічну назву “Лемківщина”. На ній проживало до 300 тисяч лемків.

Історії і культурі субетносу та географії Лемківщини присвячено ряд наукових праць довоєнного і післявоєнного періодів (Кордуба, 1925; Тарнович, 1936, 1998; Данькевич, 1963; Бучацький, 1961; Кубійович, 1962; Лемківщина, колективна праця, 1999; Стойко,2004 та ін.).

У княжу добу південна частина Лемківщини разом із Закарпаттям, з половини 10 ст. до 1020-х рр входили у сферу впливу Київської держави. З північної Лемківщини до складу Київської держави (пізніше Галицько-Волинської держави) входила її східна частина приблизно до Дуклянського перевалу (Кубійович, 1962).

В історії лемків і Лемківщини було чимало світлих пам’ятних сторінок, але, на жаль, були і трагічні події, які в значній мірі, позначилися на їх долі. Та незважаючи на різні спроби асиміляції і денаціоналізації лемків та масову їх депортацію у повоєнні роки, що проводилась за планом тоталітарних комуністичних режимів, етнографічна група лемків збереглася і радіє за Соборну Українську державу, що свідчить про історичну життєвість нашого народу.

У збереженні субетносу лемків чимале значення мала їх споконвічна прив’язаність та любов до рідної землі–годувальниці, до мальовничих гірських ландшафтів Бескид, з якими пов'язана їх історична доля і які стали своєрідним географічним символом Лемківщини. Ця любов яскраво відзеркалюється у багатому пісенному репертуарі лемків.

У науковій літературі, на жаль, недостатньо висвітлене питання впливу гірських ландшафтів та природних ресурсів на спосіб життя, виробничу сферу, етногенез горян у Карпатах (Стойко, Крук, 2002; Лаврук, 2004).

Екологічна група лемків історично, екологічно і економічно зв’язана з Східними Бескидамі і прилеглими до них низькогірними улоговинами. Народний будитель лемків Пряшівщини та Закарпаття Олександр Духнович з цього приводу в одному з віршів символічно писав: “Я світ узріл под Бескидом, Бескид мене колисал”.

Східні Бескиди – порівняно невисока система гірських хребтів, їх пересічна висота становить 800-1000 м, рельєф слабо хвилястий. Тому ця територія здавна була легкодоступною для заселення і використання природних ресурсів. Невисокі перевали – Тилицький (688 м), Дуклянський (502 м), Лубківський (657 м) (на польсько-словацькому кордоні), Березнянський (на українсько-словацькому кордоні), Лубнянський (на українсько-польському кордоні) та Ужоцький (889 м) були в минулому важливими транспортними шляхами та сприяли культурному спілкуванні між лемками Пряшівщини, Закарпаття і Галичини. У середньовіччі через Ужоцький перевал проходив один із торгових шляхів із Східної Європи до Дунайського басейну.

У природному рослинному покриві Східних Бескид зональне поширення мають високопродуктивні букові та ялицево-букові ліси, які завжди мали вагоме економічне значення і служили місцем праці для місцевого населення. Оскільки вони були легкодоступні, то почали вирубуватися ще з 18 ст. На місці природних лісових масивів виникли післялісові луки й пасовища, що сприяло розвитку гірського тваринництва і частково землеробства. Інтенсивніша вирубка лісів настала після побудови залізниці в кінці 19-го ст. Зараз ліси покривають у Бескидах приблизно 40% території.

Наявність на значній площі гірських лук і пасовищ стимулювала розвиток населених пунктів. У минулому села на Лемківщині засновувалися за волоським правом. Сприятливі кліматичні умови, буроземні ґрунти, наявність на значній площі післялісових лук і пасовищ дозволяли лемкам інтенсифікувати гірське сільське господарство. У тваринництві віддавалась перевага відгодівлі великої рогатої худоби (воларство), на післялісових пасовищах розвивалося вівчарство. Для землеробства екологічно най сприятливі умови були в долинах річок та на слабо спадистих схилах. Основні сільськогосподарські культури були: картопля, овес, жито, льон, зрідка пшениця. У місцевостях з теплішим кліматом на гірських схилах лемки розвивали садівництво і вивели ряд морозостійких сортів плодових дерев та чагарників, генофонд яких потрібно зберігати.У гірському землеробстві, з метою запобігання ерозії, вони застосовували терасний метод обробітку ґрунту. Так поступово на гірських схилах формувалися екологічно стійкі проти ерозії терасні ділянки, які збереглися до наших часів. Цей традиційний метод обробітку грунту заслуговує зараз відтворення у приватних лемківських господарствах Ужаннського парку.

Своєрідні екологічні умови гірських ландшафтів вплинули не лише на різні види господарської діяльності, лемківські поселення, але й на ментальність лемків, їх етногенез. Лемки відзначаються багатою етнографічною спадщиною. Під цим поняттям розуміється їх матеріальна і духовна культура, яка формувалася продовж історичного періоду і виражається в побуті, господарській інфраструктурі, релігійній культурі, народних традиціях і звичаях, фольклорі, пісенному репертуарі, місцевому говорі. Як дослідив І.Данькевич (1953) сучасна лемківська говірка сформувалася ще в кінці 16 ст., що сприяло визначенню етнічних меж Лемківщини. В.Кубійович (1962) відзначає, що лемкам притаманний консерватизм, який проявляється у прив’язаності до гірських ландшафтів, традиційних форм життя, збереження релігії і релігійних традицій предків. Додамо від себе і таку рису як міцні родинні зв’язки та взаємовідносини. Завдяки консерватизму і любові до рідної землі лемки протягом століть протистояли асиміляції. Цьому сприяла і гірська географічна ізоляція Лемківщини у Східних Бескидах, куди не проникали інші етноси, не пристосовані до життя в екологічно складних гірських умовах.

Характерні для гірського масиву та міжгірських улоговин лісові, лісолучні і лучні ландшафти впливали також на селитебну інфраструктуру та матеріальну культуру лемків. Населені пункти формувалися у гірських долинах та на прилеглих до них гірських схилах за “хутірним типом”, що свідчить про індивідуальність світогляду лемків. Хати і присадибні об’єкти будувалися з деревини і крилися гонтами (драницями) з хвойних порід, рідше соломою. Обов’язковим елементом у садибах була дерев’яна огорожа, яка захищала їх від диких звірів. Гірська природа мала певний вплив на лемківський фольклор, зокрема на пісенний репертуар, в якому часто вживаються назви місцевих видів дерев таких як явір, яблуня, ліщина та інші . Як це буває характерним для населення прикордонних територій в культурному житті та мові лемків помітний вплив мови сусідніх народів– польської, словацької, німецької, а на Закарпатті угорської. В їх говорі запозичено чимало іноземних слів, зокрема з німецької мови технічних термінів. Проте лемки зберегли свою етнічну автохтонність , самобутність та характерну лемківську говірку.

Не зважаючи на периферійне розташування Лемківщини в Україні лемкам належить вагомий внесок в загальну українську культуру. Із старих лемківських родів, переважно священичих родин, походить чимало відомих релігійних і культурних діячів. Серед них з галицьких лемків слід згадати кардинала Сильвестра Сембратовича, митрополита Йосипа Сембратовича, композитора М.Вербицького (автора музики державного гімну), відомого співака М.Менцінського, професора В.Кубійовича, музикознавців і співачок сестер Марії, Ніни, Даніїли Байко. Чимало відомих вчених дала лемківська земля. У Варшавському університеті працював професор Вислоцький, Краківському – професор Чирнявський, у Чернівецькому – професор Гладишівський. На Пряшівщині працює професор Мушинка.

В 1946-1947 рр. Лемківщина зазнала найбільшої в її історії катастрофи. Із польської частини Сянської улоговини було депортовано близько 130 тис.осіб (Турчак, 1999). З української частини Надсяння із сіл Дідова, Локіть, Верхній Дзвіняч, Нижня Тарнава, Верхня Тарнава, Соколики, Буковець, Беньова, Сянки було депортовано понад 9 тис. осіб. Це підірвало не лише економічне положення лемків, але й спричинилося до збіднення їх етнокультурної спадщини. Причиною такого стану була також насильна колективізація сільського господарства та антирелігійна ідеологія. Тому потрібно обґрунтувати дійову програму, спрямовану на покращення економічного стану субетносу лемків та збереження їх багатої історико-культурної і етнографічної спадщини. Нагадаємо, що ЮНЕСКО оголосило 2003 рік роком збереження малих етносів у світі. Ця гуманна акція ЮНЕСКО стосується і карпатських етнічних груп - лемків, бойків та гуцулів.

В даний період найбільша чисельність лемків збереглася в західній частині Закарпаття у верхів’ї басейну річки Уж в Перечинському і Велико- Березнянському районах та частково у верхів’ї річки Боржава в Іршавському районі. Частково лемківські поселення розташовані також у верхів’ї річки Сяну на Львівщині, де проходить етнічна межа між лемками і бойками. У цих місцях створено два територіально великі заповідні об’єкти – Ужанський національний природний парк (39159 га) та Надсянський регіональний ландшафтний парк (19428 га), які покликані зберігати не лише природну.але й етнічно-культуру спадщину місцевого населення.

На теренах Ужанського НПП до унікальної етно-культурної спадщинни належать передусім стародавні дерев’яні храми та дзвінниці, архітектура яких подібна до бойківської, але має деякі барокові елементи. Подаємо перелік найцінніших пам’яток сакральної архітектури.

• Михайлівська церква в селі Ужок споруджена в 1715 році, дзвіниця датується 19 ст. Церква є зразком бойківської дерев’яної монументальної народної архітектури з деякими лемківськими елементами.
• Церква св. Василія в селі Сіль була побудована в селі Сянки в 1703 році і перенесена сюди в 1734 році. У такому вигляді збереглася до наших часів.
• Церква св. Покрови в селі Кострин була збудована в 1645 р. в селі Сянки і в 1703 році перенесена на теперішнє місце.

Оригінальні дерев’яні церкви 19 ст. збереглися також в селах Сухий і Гусний.

Ці храми споруджувалися як правило на мальовничих горбистих місцях, з якими вони утворюють своєрідну ландшафтно-культурну цінність. Традиційними декоративними деревами біля храмів були довговічні види: липа дрібнолиста та ясен звичайний. Біля храмів хоронили часто священиків і видатних релігійних діячів. Отже, потрібно, поруч з пам’ятками архітектури, забезпечити охорону всього ландшафтно-архітектурного комплексу. Біля нього не слід споруджувати будівель, які б порушували історико-культурну, ландшафтно-естетичну вартість місцевості.

Верхів’я басейну Ужа де зташований парк, цікаве також в історичному аспекті. Під час Першої та частково Другої світових воєн тут відбувалися важливі військові події, пам’ятні місця про які збереглися на його території. На Ужоцькому перевалі (889 м) охороняється і доглядається військове кладовище, в якому поховано понад 500 вояків і офіцерів Російської та Австро-Угорської армії, які загинули в 1915 р. На ньому встановлено монумент із пам’ятним хрестом. На перевалі стоїть також пам’ятник переходу через Карпати радянських військ у Другу світову війну. На горі Черемха (1130 м) в околицях села Ставне є угорське військове кладовище , в якому поховано понад 670 вояків, що загинули в 1915 р. На лівобережній терасі потоку Лубня в околицях села Лубня є поховання угорських вояків, що загинули у Другу світову війну. Нажаль ці кладовища без належного догляду.

У ряді населених пунктів збереглися єврейські кладовища, що залишилися без догляду після депортації єврейського населення під час Другої світової війни. Потрібно також забезпечити їх охорону.

Цікавий національний парк і в астрономічному аспекті. В околицях села Княгиня під хребтом Стінка 9 червня 1866 р.упав один із найбільших у Європі метеоритів, уламки якого зберігаються у багатьох європейських музеях. Найбільший уламок метеорита вагою 279 кг знаходиться у геологічному музеї Відня. В місці падіння метеорита виникло торф’яне болото, яке охороняється як цінна ботанічна пам’ятка.

Для ознайомлення з історико-культурними пам’ятками в парку прокладена мережа еколого-освітніх стежок.

Національному парку, разом з навчальними закладами, потрібно проводити серед населення освітянську роботу щодо значення історичних і етно-культурних пам’яток. Місцеве населення слід розглядати не лише як чинник впливу на природне середовище, але і як громадянське суспільство, якому належать пам’ятки, що збереглися на його рідній землі. Тому воно повинно бути співучасником їх надійної охорони.

Протягом багатовікової взаємодії суспільства і природи у басейні Ужа виникли різні типи культурних ландшафтів. Поруч із природними, вони є складовим елементом навколишнього середовища і відіграють в житті суспільства та забезпеченні сталого розвитку важливу економічну роль. У результаті різних форм антропогенного впливу культурні ландшафти відзначаються різною екологічною стійкістю. Важливим завданням Ужанського НПП у складі біосферного резервату є сприяння сталому соціально-економічному розвитку в регіоні. Тому потрібно допомагати селищним радам і місцевим фермерам оптимізувати деградовані культурні ландшафти.

У зв’язку з обмеженістю у верхів’ї басейну Ужа орних земель, пасовищ та сінокосів, його населення завжди вважалося бідним. В результаті незадовільної соціально-економічної ситуації зараз знижується життєздатність малих поселень. В них спостерігається зміна природної демографічної структури (зменшення осіб молодого віку та збільшення осіб старших вікових поколінь).У малих населених пунктах – Гусному, Сухому, Лубні та інших спостерігається процес депопуляції. Він найбільш виразний у географічно віддалених поселеннях, в яких найкраще збереглися лемківські традиції. Тому ці депресивні села потребують економічної і екологічної допомоги. Однією із форм такої допомоги є сприяння в регіоні розвитку зеленої рекреації та агротуризму.

Верхів’я Ужанського басейну, завдяки мальовничим гірським ландшафтам, сприятливим кліматичним умовам, відсутності промислових підприємств, які забруднюють природне середовище, доброму залізничному і шосейному сполученню є перспективним для розвитку рекреаційної і туристичної сфери. В селах Стужиця. Кострино, Сіль, Ужок є мінеральні джерела лікувального значення, якими здавна користувались гірсько-лижні бази “Красія” в Кострино та “Щербин” поблизу Волосянки. Цілорічно працює туристична база на горі Явірник. На жаль зараз вони у незадовільному стані. Дирекція національного парку розробила спеціальну програму “Сільська зелена рекреація і туризм”. Для її реалізації потрібно покращити сервіс обслуговування туристів і рекреантів та стан туристичних шляхів. Приток інвестицій в рекреаційну і туристичну індустрію сприятиме їх розвитку та матиме певне економічне значення для гірського населення.

Як бачимо лемки у верхів’ї басейну Ужа відзначаться багатою етнокультурною спадщиною, яка охоплює широкий пласт духовного, культурного, матеріального, побутового різноманіття. Збереженню цієї спадщини в значній мірі спряло різноманіття природного середовища в якому формувалася ця етнічна група продовж багатьох віків. Завдання його охорони та оптимізації слід вирішувати у єдиному екологічному, соціально-економічному та етнокультурному контексті.

У збереженні історико-культурної і етнічної спадщини важлива роль належить музейній справі. У селі Зарічево у Турянській долині зусиллями ентузіастів створено лемківський музей. Доцільно при Ужанському НПП створити етнографічно-природничий музей.

Етнічна група лемків проживає також у верхів’ї басейну Боржави в Іршавському районі. У цій місцевості збереглися рештки природних букових лісів та окультурені мальовничі ландшафти, на базі яких, завдяки зусиллям біологів Ужгородського національного університету, створено регіональний ландшафтний парк „Зачарована Долина”, який матиме значення для збереження як природної так і етнокультурної спадщини.

Щоби зберегти в зоні проживання етнічних груп їх етнокультурну спадщину запропоновано включити в мережу природно-заповідного фонду нову категорію – „Етноландшафтний заказник” (Стойко, 2055). Такі заказники призначені для збереження як природних, так і окультуруених ландшафтів , які мали вплив на етногенез. На території парку етнокультурний заказник доцільно створити навколо типових лемківських поселень Ужка і Волосянки.

Культурна сфера етносу може розвиватися лише в сприятливих для нього природно-географічних умовах і, навпаки, етнос високої культури завжди буде дбати про збереження рідної природи як економічної основи свого існування та сталого розвитку. Це стосується і етнічної групи лемків. Охорона природного середовища , в якому вона сформувалася , буде нашим національним внеском у програму ЮНЕСКО, яка стосується збереження етнокультурної спадщини світової спільноти.

Вокальний ансамбль "" Калина"

              Наш край має свої особливості, фольклор, людей які дбають про збереження славних   традицій та надбань свого народу. До таких ентузіастів, що оберігають свої традиції, пишаються ними, люблять свої народні пісні належать і учасники вокального ансамблю       "Калина" , що діє при клубному закладі с. Костринська Розтока.

             Дебют колективу відбувся на сільській сцені в 2001 році святковим концертом до міжнародного жіночого дня  8 Березня. Відтоді постійні репетиції дають щедрий урожай на концертах, бурхливі оплески глядачів.

             Початковий склад  колективу нараховував 10 учасників. Назву для колективу обговорували усім тодішнім складом учасників. Після довготривалого обговореня вирішили назвати вокальний ансамбль "Каклина". Адже це - символ України, оберіг господинь, духовна краса ,невмирущість і розквіт.

             Репертуар новосформованого колективу був невеликий. Це усім знайомі народні пісні  "На Розтоцькому мості", "Ой чорна, я си чорна", " Розтоцькоє село" та інші. Та з роками колектив поповнював свій репертуар. Зараз це понад 40 творів: словацьких, українських та закарпатських народних пісень. В основному колектив виконує твори accapella.

              Багато пісенного та фольклорного матеріалу записано учасниками колективу від старожителів села, який використовують у концертних програмах: " Нащо мені когути", " Сіла собі на вікно синиця", "На камені ноги мию". Ці та багато інших місцевих народних пісень і донині звучать у виконанні здібних, добре підготовлених аматорів сцени.

              Кожна із пісень по своєму чарує слухачів, бо від щирого серця виконує їх ансамбль. Радісні і грайливі, ліричні і тужливі твори звучать на сільській, районній та обласних сценах. За свої виступи перед численними глядачами колектив неодноразово нагороджено грамотами обласного та районного рівнів. Активну бере участь у концертному житті району, зокрема , районному фольклорному фестивалі " візерунки Ужанської долини", фестивалі "Лемківська  ватра" та фестивалі сиру " Молочна ріка".

             Дай Боже, щоб захоплені піснею люди, такі як учасники вокального ансамблю "Калина", ніколи не переводилися на землі. Адже за ними майбутнє нашої культури, оскільки лише з ними вона показує душу народу.

 

                                                         

 

Фестиваль " Візерунки Ужанської долини" 

 

Фестиваль " Молочна ріка" 

Фестиваль "Молочна ріка" 

Фестиваль"Молочна ріка" 

 

Історія церкви села Костринська Розтока

Дерев’яна церква Покрови 19 ст. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 86].

Костринська Розтока Великоберезнянський район

Церква Покрови пр. богородиці. XIX ст. (можливо, 1834). (УПЦ)

Костринська Розтока утворена поселеннями Нижня і Верхня Розтоки, а з Нижньої Розтоки бере початок село Кострино. Тому першою костринською церквою вважається дерев’яна церква в Нижній Розтоці, що була споруджена в 1451 р. Біля церкви був цвинтар, а територію наступного цвинтаря було виділено аж у 1874 р. внаслідок упорядкування земель, але діяти він почав у 1895 р. В 1893 р. млинар Іван Повханич з братами Василем та Степаном поставили на місці старого цвинтаря хрест, пофарбували його і прикріпили до нього ікону. Поряд була дзвіниця з одним малим дзвоном, купленим у 1865 р. в ливарника Шандора Ласло в Малих Ґеївцях за 70 австрійських форинтів. Дзвін похрестили на честь євангеліста Іоана, а дзвонарем був Степан Грицак.

У книзі про Кострино священик М. Лендєл згадує церкву, збудовану в 1896 р. біля хреста на новому цвинтарі. Очевидно, йдеться про нині існуючу церківцю, хоч на мапі о. Лендєла позначене місце не збігається з розташуванням теперішньої церкви. Маленька дерев’яна споруда є однією з трьох збережених малих церков 19 ст. Ще на початку 20 ст. можна було побачити подібні церківці в віддалених гірських селах та присілках. Невеликий, прямокутний у плані об’єм вкрили чотирисхилим дахом. На бічних фасадах по два вікна, при вході дерев’яний відкритий ґаночок. Зовнішній вигляд церкви помітно зіпсовано: стіни зрубу поштукатурено, вежу обшили пластиком, дахи і шатрове завершення вежі бляшані. Всередині зберігся гарний іконостас, але ікони вже перемальовані.

Джерело: Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 119.

Вкладені елементи

[1929 р.] Загальний вигляд з позиції С3

1996 р. Загальний вигляд з позиції А3

Культурна спадщина краю.

          "… Ми тільки короткі хвилі на плесі життя"

До 100-річчя від дня народження Федора Коваля Федір Коваль народився в перший день весни – 1 березня 1913 року – в с. Костринська Розтока Великоберезнянського району Закарпатської області. На мій погляд, є і щось символічне у цьому. Наші предки завжди очікували весну, сподіваючись на оновлення не тільки в природі, але і в житті. А Федір Коваль безмежно вірив у відродження своєї Вітчизни, бачив її в майбутньому соборною і самостійною державою. Але для нашого земляка це була не просто мрія – для її здійснення він доклав чимало зусиль. Закінчивши в рідному селі початкову школу, навчався у Великоберезнянській горожанці. Під впливом місцевих учителів, серед яких були і емігранти зі Східної України, захопився ідеями української державності. Після закінчення 1936 року Ужгородської учительської семінарії Ф.Коваль учителював (1936–1937 рр.). У 1937 році призваний до війська. Служив у м. Середь (Західна Словаччина). Там зблизився з українськими націоналістами. Восени 1938 року повернувся в Закарпаття і вів агітаційну роботу в одному з осередків Карпатської Січі на Великоберезнянщині. Зокрема, В. Ганчин у статті "Карпатська Січ на Великоберезнянщині (осінь 1938 – весна 1939 рр.)" називає Ф.Коваля (за спогадами учасників) як активіста січового руху в Н.Стужиці та навколишніх селах. Про ці події Ф. Коваль пізніше написав ряд статей: "А.Волошин (17.03.1873 – 11.07.1945) – Президент Карпатської України", "Історична подія над Тисою", "Закарпаття і його сусіди", "Гра Гітлера щодо Закарпаття" та ін. Згодом Ф. Коваль вступив до УПА. Уникаючи переслідувань, емігрував. Цей період його життя ще треба досліджувати – і його роль у суспільно-політичних процесах, пов’язаних з участю в Карпатській Січі та УПА, і його внесок в українську культуру. У післявоєнний період жив у Мюнхені, де був співробітником українських часописів. Помер 25 листопада (в окремих джерелах 26.11. – М.Б.) 1987 року. Похований у Мюнхені (30.11.1987). У прощальному слові з Федором Ковалем сказано: "Від молодих років включився в активну національно-суспільну і політичну діяльність закарпатських українців, а після постання УПА вступив у ряди її борців. Також, опинившись на чужині, продовжував працювати для справи визволення України. Виявивши письменницькі здібності, він включається у журналістичну діяльність… Був працьовитий і обов’язковий. Як людина чуттєва, глибоко переживає трагедію української нації й залишається майже завжди самітним у думках і в мистецтві". Федір Коваль – маловідома постать в українській літературі. Він поет, публіцист, літературний критик, журналіст, помітний діяч української еміграції. Виходець із Закарпаття, активний учасник визвольних змагань за самостійну Українську державу, змушений був жити далеко від рідного краю. Літературна спадщина Федора Коваля віднайдена не повністю. Нам відомі дві збірки його поезій ("Зелені ромби" та "Спудеї"), літературно-критичні та публіцистичні статті. До яких би тем не звертався поет, домінантою залишається любов до Вітчизни, що пронизує кожен його вірш. І своє життя, і творчість він присвятив Їй – "Срібній Країні", "незабутій Країні", "берегам далеким", "Великомучениці мрій", "єдиному самоцвіту", "міжзоряній Батьківщині", за яку боровся як воїн УПА, міць якої, як і причетність до її історії, відчуває душею, а її святі заповіти береже. Вірш "Посвята" є своєрідним заспівом до його всієї творчості, яку адресує Їй, "живущій". В окремих поезіях вживаються просто займенники Ти, Тій, Їй, і це надає особливої теплоти й відвертості розмові поета з Батьківщиною: Чого Твій біль до мене промовляє, чого Твій сум, як власний жаль пече… І тінь Твоя, і відголос – далекі, та чує міць велику їх душа… Ф.Коваль вірив у її приховану силу, у те, що вона, безумовно, відродиться як самостійна соборна держава, коли "розсміються білі весни", коли сонце "з-над степів… вийдуть зустрічати". "Схід", "Сонце" неодноразово асоціюються в поета з образом рідної землі. Вітчизна – його любов, його гордість, та найчастіше й джерело страждань: без України поет-емігрант "ізгоєм знемагає". Тому творчість для письменника – то порятунок на чужині, "бо біль не вгасити нічим // хіба одиноко рядками". Любов до Батьківщини розкривається не тільки через відображення туги за нею та змалювання казкової краси її природи, звернення до історичного минулого краю і закликом не забувати його, через замилування українською піснею, – але й протиставленням рідної землі чужині, відтворенням усамітненості емігранта в інонаціональному середовищі та його прагненні повернутися до рідного краю. Туга за рідною землею зумовила суб’єктивне сприйняття поетом-емігрантом чужини, образ якої створюється за власними законами світобачення: на чужині можна тільки "пити з полинами отруту", там "снується жаль голий, босий і пише кров’ю білий слід", життя там "зранене", а людина приречена "на найстрашнішу кару": А самота моя така велика, Що розум мій не знає меж, – Біжать світи, і ти між ними йдеш, – Пройшли віки – ніхто мене не кликав. А день іде, і другий пропливає, – Із ранами, як при дорозі граб, А я живу, як тисячрічний раб, На дні печер душа моя ридає. Ліричному героєві поезії Ф. Коваля стрункість готики ніколи не замінить тужливих звуків трембіт, бо "чужих димів болюча їдь погашує на небі зорі", там "і полиск хмар не той", "і шум не той столітній у ялиць", "не та, що наша мерехтінь зірниць" ("Усе не те", "Присмерк", "І тінь твоя, і відголос далекі" та ін.). На чужині навіть спів соловейка "вливає" в душу "чорну самоту", тому "пливуть думки до берегів далеких". Тоді: Ввижається: розлогий сад, За ним розкішних лип обличчя, нанизаних в довільний ряд, кругом паркан, стара криниця, акація, що я садив, дуб, що під ним збирав я жолудь, і срібло збіж батьківських нив, і дім, куди ходив до школи… Туга за рідним краєм виливається у щиру сповідь. Ліричний герой віршів Ф.Коваля, що асоціюється з власне автором, звертається до сил природи: Схилися, вітрику, схили, візьми мене, неси з собою у ті краї, де я малим блукав безжурно із юрбою. Візьми мене, у край візьми, де молодість моя ночує, неси мене, неси туди, де все навколо так чарує… Мотив ностальгії зближує поетичний доробок Ф.Коваля з емігрантською поезією В. Ґренджі-Донського, з яким був особисто знайомий. А.І. Повханич, родич і друг Коваля, згадував, що коли Федір вчився в семінарії, то він приїжджав до нього в Ужгород і неодноразово бачив Федора з В. Ґренджою-Донським у центрі міста: "Якось вони йшли мені назустріч і зосереджено розмовляли. Коли я привітався, Федір сказав: "Ти знаєш, хто перед тобою, Андрію? Я вже давно розказав авторові, як ти захоплюєшся його книгою "Ілько Липей – розбійник". Пізніше у статті "Звеличник карпатських полонин. Творчість Василя Ґренджі-Донського" Ф.Коваль напише: "З Ґренджою-Донським я познайомився юнаком". Схвально відгукнувшись на видання літературної спадщини основоположника новітньої літератури в Закарпатті, автор найбільшою заслугою В. Ґренджі-Донського вважав те, що той "писав українською мовою, чим започаткував на Закарпатті українську літературу", а видаючи журнал "Наша земля", стояв на "соборницьких позиціях". Невідомо, чи спілкувалися ці письменники-земляки в еміграції, проте і вищеназвана стаття, і відомі нам поезії та публіцистика Ф. Коваля дають підстави вважати, що В. Ґренджа-Донський мав значний вплив на його формування як поета. Ф. Коваль ще юнаком зрозумів, що "є цикл речей, що творять суть життя, що є його підвалинами й рівночасно його кольорами; і тому ми відкладаємо – і повинні відкладати – набік мистецьке перо, ліру, телескоп, що шепоче нам про таємничість зір, коли власна людська гідність чи гідність іншої людини поважно загрожені". У розумінні Ф. Коваля український письменник має бути не лише майстром мистецького слова, але й уболівати за національні права народу. Тому поет завжди був борцем: Я з ніччю йшов і йду на поєдинок, Це тільки меч змінив я на красу. У своїх есеях про українських митців Федір Коваль сказав багато теплих слів про тих, які у важкі часи переслідування і заборон української мови зберегли її, про тих, що оберігали наші культурні надбання від денаціоналізації; він захоплювався тими, які водночас були громадсько-політичними діячами, учасниками визвольної революції та "оборонцями українськости". Письменника і журналіста Ф.Коваля завжди хвилювали проблеми рідної мови: до них він повертався і в літературно-критичних статтях, і в публіцистиці. Він високо цінував внесок митців, які берегли рідне слово. Неодноразово поет цитував у своїх статтях вірші, присвячені рідній мові: О, мово рідна, яка ти запашна, страшний твій напій, що від нього п’янію, я трачу пам’ять, непритомнію, і може навіки занімію, не побачивши чуда твого дна. У статтях Ф. Коваля виявилась і любов до малої Батьківщини – Закарпаття, де народився і виріс. Він із гордістю згадував своїх земляків-закарпатців (І. Орлая, Ю.Гуцу-Венеліна, П. Лодія, М. Балудянського, О. Духновича, О. Павловича, Зореслава, М. Мункачі та ін.), які зробили важливий внесок в українську культуру, а також збагатили культуру народів-сусідів. Життєві будні закарпатців (і радісні, і сумні) завжди були цікавими журналісту Ф.Ковалю: надмірна вирубка лісів і паводки ("Карпати насторожують", "Карпати огортає сум"), проблеми Мукачівської єпархії та сумна доля церков, успіхи закарпатського хору та кращі книги видавництва "Карпати", а також досягнення закарпатських письменників (згадуються Іван Ірлявський, Юлій Боршош-Кум’ятський, Лука Дем’ян, Олександр Маркуш, Михайло Томчаній, Іван Чендей, Юрій Керекеш, Петро Скунць та ін.) та художників (Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Андрій Коцка, Федір Манайло). Високо оцінював він і громадянську позицію Михайла Бращайка ("Вивернуло дуба"). У творчому доробку Ф. Коваля є чимало статей про видатних українців. Ними він, напевно, хотів не лише пошанувати своїх земляків, але й викликати інтерес до Закарпаття та України в цілому. У тих умовах, коли знання про Україну в рамках Європи були мізерними, письменник популяризував українську літературу і фольклор на Заході, привертав увагу до нашої історії, науки, мистецтва і культури загалом. Автор неодноразово наголошував, що на Заході мало відомо, що відбувається на Україні, "що Україна – не Росія, і українці – не росіяни" ("На нові шляхи"). Письменнику прикро, що на Заході не знають про 50-мільйонний народ на європейському суходолі. Проте наш земляк вірив, що українці знайдуть у собі сили відродитися і посісти почесне місце серед інших народів світу. Він закликав співвітчизників-емігрантів усіляко підтримувати український народ, бачити і його успіхи, бути впевненими у його майбутньому, бо тільки той перемагає, хто вірить у власні сили власного народу. На його погляд, "Україна мусить взяти участь у вирішуванні долі світу та співжитті між народами". Та орієнтири мусить знайти у власній історії, національному потенціалі, – наголошував митець. І літературно-критичні, і публіцистичні статті Федора Коваля переконують, що він переймався духом епохи, вболівав за українські проблеми. Ґрунтовно знаючи історію свого народу, минуле і сучасне України, він часто робив досить широкі узагальнення про культурні надбання рідної країни. Наш земляк був упевнений, що з утвердженням української державності відродиться і візія української правди. Поет закликав нас зберігати свої автохтонні риси, не приймати необ’єктивних оцінок історії України, протистояти чужим нівелюючим впливам, які можуть загрожувати нації. Він вірив, що українці спроможні брати участь у європейській системі цінностей. І своєю творчістю, і безпосередньою участю в боротьбі за соборну і самостійну державу Федір Коваль працював на українську національну ідею, сприяв становленню незалежної України. Нам не можна забувати своїх земляків, які належать до галереї визначних українців. Окремим, можливо, вдасться виконати і його "Прохання": Як вітерець ставок мій сколихне і додзвенить, мов щире срібло, казка, поглянути, відвідати мене, прийдіть, як ваша ласка. Зрадію я і буду вдячний вам, немов гілкам вже призабута круча, – прийдіть, прийдіть навідатись до брам, там, де в журбі стоїть верба плакуча.